close

Венеричні захворювання

Термін «венеричні хвороби» запропонував у 1527 р французький учений Жан де Бетанкур. Венера в римській міфології — богиня весни, покровителька садів та городів; під впливом грецької культури їй почали приписувати і функції Афродіти — грецької богині кохання та краси.
 

До венеричних захворювань належать сифіліс, гонорея, м'який шанкер та пахвинний лімфогранулематоз. Ми розповімо про перші два, оскільки м’який шанкер і пахвинний лімфогранулематоз у нашій країні трапляються надзвичайно рідко, як поодинокі випадки і здебільшого в портових містах. Ми розкажемо також про трихомоноз, який в основному передається статевим шляхом, його останнім часом теж зараховують до венеричних захворювань.
 

Повідомлення про захворювання статевих органів зустрічаються в єгипетських папірусах, у китайських літературних джерелах, у релігійних міфах індусів, у Старому завіті тощо. Є вони і в працях видатних лікарів — Гіппократа (5—4 ст. до н. е.), Цельса (1 ст. до н. е.— 1 ст. н. е.), Галена (2 ст. н. е.) та ін. Характерно, що описи хвороб статевих органів, що трапляються в працях медиків старовини, не супроводяться вказівками на причини, які їх викликають. Водночас римські сатирики, наприклад Марціал, Ювенал, цілком однозначно пов’язують виникнення цих хвороб з певною поведінкою людей. Відверті щодо цього й середньовічні лікарі: вони прямо називають основною причиною захворювань статевих органів «статеві відносини», але ще не розуміють механізму виникнення хвороби. Наприклад, Вільгельм із Силіцита в книжці, присвяченій хірургії (1270 р.), пише, що такі хвороби «е наслідками злягання з неохайною жінкою, блудницею чи якихось інших причин». Зрозуміло, що окремі названі ними причини справді можуть мати місце, «неохайність, надмірне співвідношення» (маються на увазі статеві надмірності), «місячне очищення» вважалися достатньою причиною для розвитку тієї чи іншої хвороби статевих органів. Це справедливо з того погляду, що іноді все це може вести, наприклад, до виникнення звичайного (невенеричного) уретриту (запалення сечівника), але не до венеричного захворювання.
 

Венеричні захворювання — особлива група хвороб, які передаються статевим шляхом, спричиняються специфічним збудником — чи то блідою трепонемою (сифіліс), чи гонококом (гонорея) чи піхвовою трихомоною (трихомоноз), і мають специфічну клінічну картину, яка в кожному конкретному випадку визначається співвідношенням властивостей збудника і стійкості проти нього організму. Стійкість організму до венеричних захворювань не залежить від статі— хворіти на них можуть однаковою мірою як чоловіки, так і жінки.
 

Венеричні захворювання належать до групи інфекційних. Вони виникають, коли в організм здорової людини потрапляє той чи інший мікроб, який, розмножуючись у ньому, починає шкодити. Симптоми венеричного захворювання, як і будь-якого іншого інфекційного захворювання, складаються з проявів ураження організму та його захисної реакції на мікроб, покликаний його знищити.
 

Процес поширення інфекції називається епідемічним процесом. Він має три компоненти.

Перший компонент — джерело інфекції. Це хвора людина або хвора тварина, якщо мікроб небезпечний і для людини, і для тварини. Є інфекції, що на них хворіють тільки люди, наприклад, віспа, кір; є інфекції, на які хворіють і люди, і тварини, наприклад, чума.
 

Другий компонент — піддатливий контингент. Захворювання може поширюватися, якщо є люди, схильні до нього. Якщо їх немає, то хвороба поширюватися не може, бо ніхто більше від хворої людини не заражається. Саме з цією метою і проводять профілактичні щеплення. Як найбільш успішні з-поміж них варто назвати щеплення (вакцинацію) проти віспи та поліомієліту, які звели до нуля захворюваність на ці небезпечні інфекції.
 

Третій компонент — шляхи передачі інфекції. Вони неоднакові при різних хворобах. Якщо це хвороби, шо уражають верхні дихальні шляхи (наприклад, грип), ід Секція передається безпосередньо від хворої до здорової людини з виділеннями цих шляхів — насамперед зі слизом під кас чихання. Якщо це хвороби, що уражають травний шлях (наприклад, дизентерія), інфекція передається опосередковано— через продукти, будь-які предмети, з яких хоча 5 найменша часточка (а з нею мікроби) може потрапити до мла людини. Коли це хвороби, що уражають переважно статеві органи, інфекція передається безпосередньо — під час статевого контакту; Це не означає, звичайно, що вона не може передаватися якимось іншим шляхом, але ймовірність передачі такої інфекції іншим шляхом досить мала.
 

Взаємодія організму із збудником хвороби — чадний процес, що має різні стадії. Зараження людини не одразу проявляється якимись хворобливими симптомами' спершу хвороба приховано набирає сили (так званий інкубаційний період). Потім хворобливі симптоми починають наростати: це пов’язано з тим, що мікроби активно розмножились і вже здатні завдавати шкоди, тоді як організм ще не встиг виробити специфічних (тобто спеціальних саме для цієї хвороби) засобів захисту і реагує на інфекцію так званими неспецифічними (тобто такими, що спостерігаються під час інших хвороб) способами. Найбільш яскравим з них є підвищення температури. На жаль, багато хто з людей плутав захисні і хворобливі симптоми: наприклад, головний біль і висока температура під час грипу мають зовсім різний зміст — перший відображає отруєння організму отруйними продуктами, що виділяються вірусом, друга — захисну реакцію, спрямовану на знищення віруса. А хворий на грип звичайно прагне позбавитися як першого, так і другого.
 

Потім організм починає виробляти специфічні засоби захисту і поступово перемагав хворобу; це супроводиться зменшенням хворобливих симптомів і, зрештою, повним видужанням. Проте до цього справа доходить не завжди. Є чимало хвороб, і венеричні належать до них насамперед, від яких організм повністю звільнитися не може. Хоча його захисні сили щодо такої хвороби поступово зростають, їх все ж недостатньо для повного видужання, або видужання спостерігається надзвичайно рідко. У більшості людей хвороба набуває хронічного перебігу: то загострюється (коли людина з якоїсь причини ослабла), то стихає.
 

Перенісши якусь інфекцію, організм деякий час (або все життя) до неї не схильний. Наприклад, на кір хворіють тільки один раз у житті. Винятком є лише ті випадки, коли хвороба протікала настільки легко (мітигований кір), що організм не мав потреби виробити активний імунітет. Тоді, заразившись сильнішим (вірулентним) вірусом, така людина може захворіти повторно. Під час грипу імунітет також виробляється, але він нестійкий — на все життя його не вистачає. Проте часті епідемії грипу пов’язані не стільки із слабким імунітетом організму до нього, скільки з тим, що властивості вірусу дуже швидко змінюються, і, незважаючи на зовнішню подібність проявів захворювання, збудник його все-таки інший, і організм змушений виробляти імунітет заново. Венеричні хвороби відмінні від більшості інфекційних хвороб тим, що справжнього імунітету до них так і не виробляється: одразу ж після видужання від сифілісу, гонореї, трихомонозу людина може захворіти на них знову, і в принципі так може тривати безконечно.
 

Ми вже говорили, що перебіг будь-якого інфекційного захворювання у кожної окремої людини специфічний, що пов’язано з характером взаємовідносин, які складаються між мікробом і організмом. Серед великої групи хворих завжди є основна кількість людей з типовим перебігом хвороби і є деяка кількість хворих з крайніми його варіантами — як з особливо тяжким перебігом, так і з дуже легким, аж до безсимптомного (щоправда, сифіліс така підступна хвороба, що і безсимптомний його перебіг призводить до дуже тяжких наслідків). Існує ще й так зване носіння: людина на своїх слизових оболонках носить збудника хвороби, але цей збудник не в змозі побороти захисні сили організму і проникнути всередину, водночас і організм все ж не настільки сильний, щоб повністю звільнитися від мікроба. Таке явище небезпечне для оточуючих: описані випадки великих спалахів інфекції (наприклад, черевного тифу, дизентерії та ін.), джерелом яких був здоровий носій — інші люди від нього заражалися і тяжко хворіли, а він весь час залишався здоровим. Носіння мікроба потенційно небезпечне і для самого носія: якщо з якоїсь причини його організм ослабне (сильна простуда, порушення режиму харчування, якесь побічне захворювання), обов’язково починає розвиватися інфекційне захворювання.
Боротьба з поширенням інфекційних захворювань — це сукупність дій, спрямованих на кожний з компонентів епідемічного процесу. Це, по-перше, лікування хворого, по-друге, підвищення стійкості до цієї інфекції людей, які можуть захворіти, по-третє, ліквідація можливості поширення інфекцій: припинення контактів хворого і здорових (ізоляція хворого), дезинфекція всіх тих предметів, через які збудник може потрапити від хворого до здорових та ін. Сучасна епідеміологія — досить ефективна й розвинена наука, істотне значення для розвитку якої мало відкриття мікробів, що викликають інфекційні захворювання, а також вивчення їхніх властивостей і розробка методів боротьби з ними. Мабуть, за епідеміологічну мудрість, набуту людством, сплачено найдорожчою в історії ціною.

 

Спочатку помітили, що хвороба може передаватися від однієї людини до іншої. Саме тому хворим на проказу, наприклад, заборонялося відвідувати церкву та інші місця скупчення людей, а також користуватися спільними з іншими людьми джерелами води. На околиці міст, охоплених чумою, ставили застави з вогнищами, уражені хворобою вулиці «закривали» — забороняли вхід і вихід з них. Коли в портове місто прибував корабель, підозрілий щодо чуми, його не допускали до розвантаження і забороняли екіпажу виходити на берег, примушуючи протягом 40 днів перебувати «на повітрі та під сонячним світлом» тощо.
 

Та не було вчення про інфекційні захворювання і це не давало змоги виробити ефективні заходи запобігання інфекціям. З цим пов’язані й численні помилкові погляди середньовічних лікарів. Наприклад, вони припускали можливість перетворення сифілісу на проказу, і навпаки. Заперечували існування сифілісу як самостійного захворювання через те, що він мав багато симптомів, кожен з яких розглядали як прояв окремої хвороби (не було поняття про фазність інфекційного захворювання). Змішували симптоми різних захворювань, приписували їх одному: наприклад, довгий час вважали сифіліс і гонорею однією й тією самою хворобою. Середньовічних лікарів нерідко спантеличувала й подібність хворобливих проявів у різних людей.
 

У виробленні основ сучасної епідеміології визначна роль належить італійському вченому Джироламо Фракасторо (1478—1553) —лікареві, астрономові, поетові. У книжці «Про контагію, контагіозні хвороби і лікування» (1546 р.) він уперше висунув чимало положень, що зберігають значення і на сьогодні. Те, що не було наукових понять про інфекції, змушувало середньовічних учених шукати джерело «світових пошестей» у найнеймовірніших, на сучасний погляд, факторах. У той час виникнення хвороб схильні були пояснювати «міазмами» —хвороботворними випарами повітря. Всерйоз у ті роки стверджували також, що «сифілітична отрута аж ніяк не відчутна матерія, а швидше таємнича властивість, притаманна хворому тілу в усій його цілісності». А Фракасторо висував такі положення: «контагій — це ураження, яке переходить від одного до іншого»; «ураження безумовно тотожне як у того, хто сприйняв, так і в того, хто передав контагій». Він розрізняв «контагій, який уражає через один лише дотик», і «контагій, який відбувається на відстані». Важливі й деякі його положення про лікування інфекцій: «контагіозні хвороби, безсумнівно, потребують особливого й певного лікування саме тому, що вони контагіозні»; «існують хвороби, при яких будь-яке лікування буде запізнілим, якщо допомогу не подати негайно, тобто як тільки вони проявилися».
 

Зрозуміло, що середньовічному ученому важко було уникнути й помилкових положень. В ученні Фракасторо вони стосуються в основному самого джерела виникнення інфекцій, і зокрема сифілісу. Він вважав, що під впливом змін, спричинених особливим розміщенням небесних світил, утворилася «міазма», в результаті вдихання якої в організмі хворих виник особливий контагій, який уже звичайним способом почав поширюватися далі — від хворих до здорових; поступово хвороба ставала дедалі менше «повітряною» !і дедалі більше «земною»...
 

Крім вищезазначених особливостей венеричних захворювань, що вирізняють їх серед інших інфекцій — хронічний перебіг, відсутність імунітету, можливість повторного зараження одразу ж після видужання,— слід підкреслити ще одну: імовірність зараження ними безпосередньо пов’язана з поведінкою людини. Для багатьох інфекційних хвороб це не має такого значення з огляду на високу заразність їх навіть за звичайного спілкування. Тим часом для венеричних хвороб характерне зараження тільки за умов такого тісного контакту, яким є статевий, а також контакту в побуті (наприклад, догляд за дитиною, спільне повсякденне користування одними й тими самими предметами вжитку тощо). Звідси витікають щонайменше два висновки: відповідь на питання — заразиться людина венеричною хворобою чи ні — прямо залежить від її поведінки; за умови правильної поведінки ймовірність захворювання дорівнює нулеві; роль виховання в боротьбі з венеричними хворобами незмірно вища, ніж у боротьбі з будь- яким іншим інфекційним захворюванням. З цілковитою певністю можна твердити, що стійкість (чи нестійкість)' людини до венеричних хвороб має не тільки біологічні, а й соціальні підстави.

Різні інфекційні захворювання людини - http://infection.org.ua

Переглядів: 98 | Додав: psychologia | Теги: Інфекційні захворювання, Інфекційні хвороби, джерело інфекції, венеричні хвороби, Венеричні захворювання, інфекція | Рейтинг: 0.0/0