close

Профілактика венеричних захворювань

Протягом багатьох років медики ведуть боротьбу з венеричними хворобами, проте до повної перемоги над ними все ще далеко. Більше того, згідно з оцінкою комітету експертів Всесвітньої організації охорони здоров’я, кількість хворих на гонорею збільшується: щороку на Землі захворюють на гонорею близько 150 млн. чоловік. У нашій країні створено сприятливі умови для боротьби з венеричними хворобами, але треба пам’ятати, що вони не можуть підмінити саму цю боротьбу й автоматично венеричні хвороби не зникнуть. Тим більше, що, як зазначає гігієніст А. Н. Шибаєва, «частина населення переконана, що в умовах соціалізму немає не тільки соціальних коренів поширення венеричних хвороб, а й самих цих хвороб».
 

Провідні принципи боротьби з венеричними захворюваннями в СРСР — профілактична спрямованість (основні зусилля спрямовано саме на запобігання поширенню хвороб); безплатність, загальнодоступність і обов’язковість лікування; високий професіоналізм медичних працівників, який грунтується на постійному підвищенні їхньої кваліфікації.
 

Основною ланкою в системі профілактики лікування венеричних хвороб є шкірно-венерологічний диспансер.

Перший з них було створено вже в 1921 році в Москві; згодом по всій країні виникла широка мережа аналогічних закладів і було значно вдосконалено принципи лікувально-профілактичної роботи їх. У чому ж полягає їхня діяльність?
 

По-перше, подання кваліфікованої лікувальної допомоги всім хворим на венеричні захворювання, які звертаються в диспансер, незалежно від форми й стадії хвороби.
 

По-друге, активне виявлення й обов'язкова лікування всіх, хто може бути джерелом зараження, незалежно від того, зверталися вони в шкірно-венерологічний диспансер самі чи ні.
 

По-третє, обстеження тих, кому найбільше загрожує захворювання на венеричну хворобу, а також тих, чиє захворювання може завдати оточенню особливо великої шкоди. До них належать: а)' усі, хто був у контакті з хворим (включаючи й членів його родини); б) працівники сфери обслуговування, харчових підприємств, дитячих закладів (з цією метою серед них періодично проводять масові профілактичні огляди); в) вагітні, породіллі і, у разі потреби, новонароджені (для профілактики раннього природженого сифілісу; робота проводиться в тісному контакті з акушерсько-гінекологічними закладами та дитячими консультаціями).
 

По-четверте, обов’язковий облік і реєстрація всіх форм венеричних хвороб і всіх хворих; при цьому взяті на облік перебувають під наглядом і лікують їх доти, доки повністю не буде обґрунтовано доцільності припинити лікування й можливості зняти з обліку.
 

По-п’яте, санітарно-освітня робота (ознайомлення населення з суттю венеричних захворювань, зі шляхами передачі й факторами, що сприяють поширенню їх; з формами та методами особистої профілактики; з моральною та юридичною відповідальністю хворого перед сім’єю і суспільством; роз’яснення необхідності як найраніше звертатися в шкірно- венерологічний диспансер, щоб хвороба не задавнилася тощо.
 

При шкірно-венерологічних диспансерах є спеціальні діагностичні лабораторії, де виконують багато спеціальних діагностичних досліджень, які дають змогу встановити точний діагноз, оцінити форму й характер венеричного захворювання. Більшість хворих можна вилікувати в умовах диспансеру (тобто амбулаторно), але, коли це потрібно, їх госпіталізують — для цього при диспансерах є стаціонари. Крім того, їх кладуть і до спеціалізованих шкірно-венерологічних відділень міських (районних) лікарень, а в найбільш складних і тяжких випадках — у спеціалізовані стаціонари, які є базою кафедр шкірних і венеричних хвороб медичних інститутів.

Провідною установою цієї системи є Центральний науково-дослідний шкірно-венерологічний інститут МОЗ СРСР (ЦШВІ) у Москві, а також аналогічні інститути в деяких союзних республіках. Загальне керівництво всією лікувально-профілактичною роботою проводять спеціальні органи (відділи, головні спеціалісти, інспектори) при головних лікувально-профілактичних управліннях, що входять до складу Міністерства охорони здоров’я СРСР і аналогічних міністерств союзних республік.
 

Яких саме хворих обов’язково кладуть у стаціонар?

По-перше, хворих із заразними формами сифілісу; їх обов’язково госпіталізують протягом перших 24 годин з моменту виявлення — як за місцем звертання хворого по допомогу, так і за місцем виявлення захворювання, тобто незалежно від того, де він живе.

По-друге, хворих, які лікуються недбало, не вчасно з’являються до лікаря для контролю за ходом лікування.

По-третє, хворих, які погано переносять призначені їм ліки, а тому потребують у процесі лікування постійного нагляду.

По-четверте, хворих на сифіліс вагітних жінок (лікування тут має проводитися особливо інтенсивно, оскільки строки його обмежені). По-п’яте, людей, у яких підозрюють наявність венеричного захворювання, але цілком певно в умовах диспансера діагноз встановити важко.
 

Важливим достоїнством загальнодержавної системи боротьби з венеричними захворюваннями є те, що хворих лікують за єдиними для всієї країни інструкціями й схемами; це унеможливлює призначення малоефективних препаратів. Водночас ці схеми й інструкції залишають досить можливостей для врахування індивідуальних особливостей хворого та варіантів перебігу в нього венеричного захворювання.
 

У системі боротьби з венеричними захворюваннями важливу роль відіграють і санітарно-освітні заклади, зокрема Центральний науково-дослідний інститут санітарної освіти МОЗ СРСР. Нині в нашій країні розроблено різноманітні форми й методи санітарної освіти населення, щоправда, не до кінця опрацьованими лишаються питання змісту проти- венеричної пропаганди.
 

Чому ж усе-таки венеричні захворювання в нашій країні ще й досі не викорінено? По-перше, очевидно, тому, що ефективність усієї зазначеної системи могла б бути й більша, і можливості її дальшого вдосконалення ще не вичерпані, а по-друге, тому, що можливостей цієї системи замало для повної ліквідації венеричних хвороб, її має доповнювати система заходів виховного характеру. Щоб переконатися в цьому, розгляньмо особливості людей, які найчастіше хворіють на венеричні хвороби.
 

Загальновідомо, що захворюваність на венеричні хвороби пов’язана майже виключно з випадковими й короткочасними статевими зв’язками. Якби їх не було, венеричні хвороби поступово вдалося б повністю ліквідувати. Як же цього досягти? Найбільш ефективним засобом (хоч і важким щодо реалізації) для обмеження таких зв’язків  є виховання особистісного ставлення до можливого об’єкта статевого контакту, а не абстрактні «табу» на ці контакти. Практика засвідчує, що заклики до стриманості не дають сподіваного ефекту, оскільки аж ніяк не перетворюються на внутрішні вимоги, які людина ставить до себе. Отже, ці зовнішні обмеження дуже слабкі. Не дає особливого ефекту й інформація про шкоду, яку завдають здоров’ю венеричні захворювання: далеко не всі здатні замислюватися про наслідки своєї поведінки, а тим більше сприймати ймовірність чого-небудь як реальність. Навпаки, вироблена висока вимогливість, диференційованість, вибірність, коли хочете, висока розбірливість щодо можливих об’єктів статевих контактів істотно обмежують імовірність самих цих контактів — перший-ліпший і доступний статевий партнер уже не є бажаним, і за інших однакових умов людина буде шукати в другій людині щось конкретне не лише в плані фізіології, а й психології. Адже не випадково люди, схильні до короткочасних статевих зв’язків, дуже нерозбірливі в них, їхні погляди на представників іншої статі дуже спрощені й спримітивізовані.
 

Така людина реагує лише на найочевидніші статеві особливості потенціального статевого партнера, не вдаючись до оцінки якихось більш цінних індивідуальних якостей. Недостатньо розвинений у неї і механізм внутрішнього гальмування. Хоч потреби в цілому в неї розвинені слабо і їх порівняно з іншими людьми небагато, зате вони носять більш імперативний, настійний характер. Така людина майже не здатна якось їм протистояти, регулювати задоволення їх. Певного мірою це пов’язано ї з віком. Не випадково більшість з тих, що захворіли на венеричні хвороби,— це люди у віці 16 — 30 років.
 

Потреба в спілкуванні — фундаментальна потреба людини. Важливою метою виховання цієї потреби є формування такого образу іншої людини, інших людей, який був би найбільш цінним у суспільному плані.

Тим часом недостатня її розвиненість або викривлення веде, залежно від обставин, до таких антисоціальних особливостей поведінки, як споживацтво (егоїстичне використання інших людей у своїх інтересах і зневажання їхніх інтересів), примітивні сексуальні бажання, жорстокість, а також і злочинна діяльність. Слід зазначити, що в середовищі правопорушників панує спрощена, спримітивізова на реакція на інших людей, і сприйняття іншої людини зводиться до сприйняття деякого набору сигналів-стимулів (наприклад, особливий жаргон, татуювання, «фікси», певного характеру перстень тощо), причому всі ці сигнали є предметом постійного обговорення, служать важливою характеристикою осіб, що діють в різного роду оповіданнях, історіях, анекдотах тощо. Ці сигнали дають змогу чітко розмежувати всіх людей на «своїх» і «чужих» і витісняють усі інші доступні сприйняттю якості іншої людини. Так само і в сфері між статевих відносин сприйняття іншої людини може зводитися лише до сприйняття деяких «ключових» сигналів-стимулів. Саме цим пояснюється той факт, що алкоголь помітно полегшує статеві контакти. Справа не тільки в тому, що, гальмуючи кору, він знімає її гальмуючий вплив на підкорку, а й у тому, що він зводить сприйняття іншої людини до сприйняття найбільш примітивних її особливостей як можливого сексуального партнера. І достатнім для вибору в іншій людині виявляється те, що є в кожного представника чоловічої чи жіночої статі, так що фактично необхідність у будь-якому виборі відпадає. Не випадково до 70 % усіх випадків зараження венеричними захворюваннями відбувається в стані алкогольного сп’яніння.
 

За спостереженнями, у багатьох з тих, хто захворів на венеричні хвороби, виявляються психологічні особливості, що визначають їхню особливу схильність до захворювання. До них належать явища неврастенії, депресивно-тривожні тани, різні відхилення в розвитку особистості, які водночас не є проявами якої-небудь психічної хвороби чи недоумства (емоціональні розладнання, інфантилізм, поверховість мислення, слабовілля).
 

Переконливість значення особистісних особливостей у схильності до захворювання на венеричні хвороби виявляється чітко й тому, що нерідко бувають випадки неодноразових повторних заражень. І якщо в психічно повноцінної людини захворювання іноді можна розцінювати як випадковий, прикрий епізод, то в певного контингенту чітко простежується саме схильність до повторних заражень, в основі якої лежить явна неспроможність скоригувати свою поведінку на підставі життєвого досвіду, фактична нездатність нагромаджувати його. Саме такі люди захворюють знову й знову, раз по раз потрапляючи до вендиспансеру для повторного лікування.
 

Нездатність якісно оцінити іншу людину прямо чи опосередковано підвищує можливість венеричного захворювання. Відомо, наприклад, що значна кількість шлюбів, які розпадаються, пов’язана з нездатністю або небажанням майбутнього подружжя як слід оцінити один одного з а здалегідь, розібратися в якостях свого майбутнього чоловіка чи дружини. Тим часом невдалі шлюби призводять до сторонніх статевих зв’язків. Розлучені люди також проявляють підвищену статеву активність, часом як засіб компенсації того несприятливого психологічного стану, що виникає вслід за розлученням. Імовірність випадкових і короткочасних статевих зв’язків підвищується також унаслідок запізнілого вступу в шлюб. Проте надто молодий вік також несприятливий для цього, оскільки людина ще не має достатнього життєвого досвіду, потрібного для правильної оцінки іншої людини, і насамперед майбутнього чоловіка чи дружини. Ранній початок статевого життя тим більше несприятливий, бо статеві зв’язки тут особливо безладні.
 

Яка ж поведінка тих, що захворіли на венеричну хворобу? Передусім вони намагаються приховати факт захворювання від людей, що їх оточують, від рідних і близьких. Мотиви такої поведінки зрозумілі, бо венеричні хвороби вважаються «ганебними», і ця думка про них досить стійка:' усім зрозуміло, що до захворювання призвела аморальна поведінка, а аморальність не така властивість, щоб її широко афішувати. Кожна людина, які б недоліки вона не мала, як би антисуспільно не поводилася, внутрішньо все ж прагне до позитивної самооцінки, хоч заслуговують на неї не всі.
 

Недостатня свідомість людей, що захворіли на венеричну хворобу, виявляється в тому, що багато хто з них намагається ввести лікаря в оману, подаючи неправильні відомості про джерело зараження, а це вже непростимо. Щоправда, іноді це стається й ненавмисно, бо при безладних зв’язках взагалі важко вирішити, де і коли саме відбулося зараження. Дехто з них розповідає не про всі зв’язки, а лише про ті, які, на їхню думку, і призвели до захворювання. Проте ця думка може виявитися помилковою, і венерологам відомі неймовірні випадки, коли джерелом зараження виявлялася особа, про яку щодо цього, здавалося, не могло бути й мови. Цьому сприяють і самі особливості перебігу венеричних захворювань, особливо гонореї, коли заражена людина деякий час не відчуває ніяких хворобливих явищ і водночас є джерелом зараження інших людей. Усе це дуже заплутує історію хвороби, і венерологу доводиться виявляти велику наполегливість, уміння й допитливість, щоб буквально докопатися до істини.
 

Проте багато хто намагається ввести лікаря в оману навмисно, боючись відповідальності перед родиною чи судом. Вони або дають неправдиві свідчення, або ж щось замовчують. Проте специфіка венеричних захворювань полягає в тому, що істина все одно виявляється, оскільки самостійно, без допомоги лікаря, вилікуватися неможливо. Водночас приховування істини відтягує момент лікування — чи даної людини, а чи людини, що була з нею в контакті, що завдає великої шкоди: згаюються найсприятливіші строки лікування, і хвороба може перейти в більш пізню форму, яка важче піддається лікуванню, зростає небезпека зараження нових людей, в організмі можуть розвиватися хворобливі зміни тощо.
 

Шкідливість самолікування добре відома. Та у випадку венеричного захворювання воно особливо небезпечне: якщо, наприклад, при грипі чи якомусь іншому захворюванні самостійне, а отже, неграмотне лікування може призвести до ускладнень, пов’язаних переважно з несприятливою дією самих ліків, то в разі венеричного захворювання ускладнення виникають і в зв’язку з перебігом хвороби. Самостійно вилікуватися від венеричної хвороби практично неможливо. Досить згадати про той комплекс лікувальних засобів і численних курсів лікування, потрібних для вилікування, наприклад, сифілісу. Проте й легшу для лікування гонорею вилікувати самостійно також неможливо. Пов’язано де з багатьма специфічними моментами. Насамперед важко оцінити себе нібито збоку, тому навіть досвідчені лікарі в разі якогось свого захворювання часто не можуть правильно оцінити свій стан, допускаючи при цьому суб’єктивність замість єдино можливої об’єктивності. То що ж тоді сказати про неспеціаліста? По-друге, у неспеціаліста немає потрібних знань про хворобу, про варіанти й особливості її перебігу, відсутні критерії, за якими він міг би оцінити, чи поліпшення стану є ознакою одужання, чи має лише тимчасовий характер та ін. Специфіка медицини, і передусім лікувальної справи, полягає в тому, що вичитані з книжок відомості про хворобу ще зовсім не означають її знання. Відомості про хворобу є лише вихідним матеріалом, що його переробляє лікар у процесі так званого клінічного мислення. А вироблення здатності до клінічного мислення — справа важка й тривала. Тільки завдяки розвиткові клінічного мислення людина, яка одержала диплом лікаря, поступово стає справжнім спеціалістом. Саме неспроможність самолікування і викриває сам його факт: якби воно було ефективним, то ніхто ніколи так і не дізнався б, що близько третини хворих на венеричну хворобу намагаються лікувати її самі.
 

Частика людей, які заразилися венеричною хворобою, не має й уявлення про можливість зараження або ж переконує себе в тому, що ймовірність ця дуже мала і її можна не брати до уваги. Чимало з них не надають значення початковим проявам хвороби. Хоч загальний рівень обізнаності громадян щодо венеричних захворювань останніми роками значно зріс (понад 80% мають про них початкові поняття), проте близько 25% серед хворих знають про венеричні захворювання мало. Щоправда, багато хто з заражених намагається приховати свою обізнаність, оскільки вважає, що заразитися «через незнання» менш ганебно, ніж демонструвати свою статеву розбещеність, визнаючи, що вони ризикували свідомо. Цікава статистика випадків, коли хворий намагається приховати від лікаря свої контакти: приблизно в 50% випадків це робиться через побоювання розголосити таємницю захворювання, до 20%—через бажання захистити від неприємностей своїх знайомих, до 30% — з почуття сорому, до 30% — через побоювання, що про захворювання стане відомо чоловікові чи дружині, до 20% —з боязні помсти, до 12% —через побоювання покарання тощо (в однієї й тієї самої людини можуть поєднуватися різні мотиви).
 

Найнебезпечніша в соціальному плані поведінка тих суб’єктів, які, захворівши, не припиняють своїх статевих контактів. Мабуть, це найбільш демонстративний приклад споживацького ставлення до інших людей. Не випадково у Карному Кодексі УРСР є спеціальна стаття, що передбачає покарання за таку поведінку (аналогічні статті є й у КК інших союзних республік). Стаття 108. «Зараження венеричною хворобою. Завідоме поставлення іншої особи через статеві зносини або іншими діями в небезпеку зараження венеричною хворобою — карається позбавленням волі на строк до двох років або виправними роботами на строк до одного року, або штрафом до ста карбованців.
 

Зараження іншої особи венеричною хворобою особою, яка знала про наявність у неї цієї хвороби,— карається позбавленням волі на строк до трьох років або виправними роботами на строк до одного року». Карається в установленому законом порядку й ухиляння від лікування — нез’явлення на лікування незважаючи на виклик у диспансер, припинення лікувальних процедур у зв’язку з уживанням алкоголю, порушення лікарняного режиму, нез’явлення для контрольного обстеження. Стаття 108і, «Ухиляння від лікування венеричної хвороби. Ухиляння від лікування венеричної хвороби, продовжуване після попередження, зробленого органами охорони здоров’я,— карається позбавленням волі на строк до двох років або виправними роботами на строк до одного року, або штрафом до ста карбованців».
 

У всіх випадках, коли це не суперечить інтересам суспільства, лікар зберігає лікарську таємницю. Проте, коли хворий уперто приховує свої контакти, навмисне прагне ввести лікаря в оману, лікар може (а іноді й повинен) відкрити справжній характер захворювання даної людини перед відповідними організаціями чи окремими особами.
 

Незважаючи на те що початкові відомості про венеричні хвороби має близько 80 % громадян, їхні знання все ж недосконалі. Пов’язано це з недосконалістю санітарно-гігієнічної роботи, з відсутністю цілеспрямованого противенеричного виховання. Згідно з дослідженнями А. Н. Шибаєвої та інших, саме школа могла б бути джерелом основних відомостей про ці хвороби. Так, серед опитаних ними жінок, з бесід з учителями відомості про венеричні хвороби дістали тільки 11,7 %, а хотіли б дістати ще 64,2 %. Навпаки, з бесід з лікарями такі відомості дістали близько 47 %, а хотіли б дістати 31,3 %. Лікарі не завжди достатньо дохідливо подають відомості про венеричні хвороби, і тому близько 57 % жінок хотіли б дістати їх від середніх медичних працівників, очевидно, чекаючи від них саме практичних, найбільш конкретних рекомендацій і порад, а не тільки і не стільки загальних понять про ці захворювання, які звичайно дають лікарі. У поінформованості громадян щодо венеричних хвороб важливу роль відіграють різні джерела. Так, 5,2 % опитаних жінок стверджували, що відомості про них вони дістали зі шкільних підручників, 27,6 % — із спеціальної медичної літератури, 36,8 % — із науково- популярних книжок, 19,1 % — із статей у газетах, 25,2 % — по радіо, 30,7 % — по телебаченню, 24 % — від знайомих. Відзначаючи як позитивний факт широку участь засобів масової інформації в поширенні противенеричних знань, усе ж слід наголосити, що вони не можуть замінити вчителя, оскільки, по-перше, саме він щодня спілкується із школярами, по-друге, щира бесіда з одним чи кількома учнями, які ставлять йому питання про венеричне захворювання, значно ефективніша, ніж лекція по радіо чи телебаченню, де обстановка широкого повідомлення не дає змоги торкнутися якихось специфічних питань, що потребують передусім довірливого, інтимного обговорення. Учні, які дістали від вчителя важливі й цікаві для них відомості, безумовно поділяться ними з однокласниками, і тим самим мимоволі можуть стати його помічниками в цій справі. Тому важливо, щоб учитель міг подати справді корисні, життєва важливі відомості, не відмахуючись зневажливо (не моя справа!) і не уникаючи обговорення цих питань. Як справедливо підкреслює А. Н. Шибаєва, «населення прагне дістати основні відомості з питань охорони здоров’я, зокрема з питань гігієни статі, профілактики венеричних захворювань у процесі загальної освіти. Учитель має бути підготовленим до такої роботи». Газета «Правда» в номері від 13 вересня 1964 р. зазначала: «Дуже важливо, щоб необхідний мінімум відомостей і навичок, особливо з питань гігієни, подавався радянським людям, починаючи з дитячого віку. Це накладає великі обов’язки перш за все на школу, яка покликана виховувати всебічно освічених і культурних людей. Дуже однобоко часом ведеться гігієнічне й морально- етичне виховання молоді, особливо учнів та студентів вищих і середніх навчальних закладів. Тут нерідко святенництво й лицемірство деяких вихователів беруть гору над здоровим глуздом, над вимогами життя».
 

Проводячи противенеричну роботу, треба зважати на контингент (учні середньої школи, профтехучилища, студенти, робітники тієї чи іншої професії тощо). Слід також брати до уваги і значну інертність повсякденного мислення людей, що підтримується особливостями їхнього щоденного життя. Так, згідно зі спостереженнями лікаря С. Л. Полчанової (які, щоправда, не стосуються питання про венеричні хвороби, але мають важливе практичне значення), рекомендації щодо змін побуту, що потребують матеріальних витрат, населення виконує досить легко, а гігієнічні порушення, зумовлені віковими традиціями, хибними поглядами, переконаннями, долає з великими труднощами. Наприклад, порівняно легко вдається домогтися виконання медичних порад, пов’язаних з придбанням нових речей для вагітної жінки та її майбутньої дитини, а от змінити неправильні уявлення про режим праці, харчування тощо дуже важко.
 

Інформацію, яку мають дістати учні, потрібно диференціювати за віком, ступенем їхнього розвитку, а також і за тим, яке її джерело. У цілому можна виділити принаймні чотири її рівні.

По-перше, це загальні етичні уявлення про венеричні хвороби. Формуванню їх можуть сприяти, наприклад, такі кінофільми (й інші засоби аналогічної спрямованості), як «Розплата», «Небезпечний шлях», «Злочинна легковажність», «Розтрачена юність» тощо.

По-друге, це загальні наукові уявлення про венеричні хвороби.

По-третє, практичні відомості епідеміологічного характеру. Усім має бути добре відомо, що венеричні хвороби не лишають імунітету й заразитися знову можна одразу ж після видужання, причому можливі випадки, коли людина, заразивши свого статевого партнера і потім вилікувавшись від цієї хвороби, знову заражається нею ж від нього, якщо той на цей час не встиг вилікуватися. Усім має бути добре відомо, що заразитися може будь-яка людина від будь-якого хворого, а не тільки від особи протилежної статі (згідно зі статистикою, у США до 20 % випадків венеричних захворювань, що реєструються, пов’язані з гомосексуальними стосунками). Усі мають знати, що заразитися можна через предмети — користуючись чужою губною помадою, докурюючи чужі сигарети та ін., користуючись спільним з хворим посудом, під час поцілунку тощо. Усім має бути добре відомо, що можливі випадки поєднання трихомонозу й гонореї, гонореї та сифілісу і т. д., що первинні прояви сифілісу можуть бути на будь-якому місці, а не тільки на статевих органах — навіть на мигдалинах, на м’якому піднебінні, на будь-якій ділянці шкіри, якщо є на ній садна чи тріщини, причому з’являються вони не одразу, а після досить тривалого періоду. Слід також знати, що в стані сп’яніння людина особливо схильна до зараження на венеричні хвороби і тому має виявляти щодо них надзвичайну пильність.
 

По-четверте, не слід нехтувати (в індивідуальних, випадках) й інформацією про засоби безпосереднього запобігання венеричному захворюванню, якщо статевий контакт уже відбувся. Хоч венеричне захворювання є «покаранням» за ці контакти, суспільство все ж не зацікавлене в збільшенні кількості «покараних» таким чином. До цих відомостей належать, зокрема, такі: засоби особистої профілактики діють протягом перших 2—3 годин після статевого контакту; певне профілактичне значення має ретельне миття водою з милом статевих органів і відповідної ділянки тіла (гонокок і бліда трепонема дуже нестійкі до лугів), промивання сечівника розчином марганцево-кислого калію тощо.
 

Противенерична робота має бути спрямована не тільки на запобігання короткочасним і випадковим статевим зв’язкам, а також і на те, що треба робити у разі зараження.

По-перше, слід якомога раніше звернутися по медичну допомогу, бо лікувати хворобу тим важче, чим більше вона задавнена, і тут важить кожен день, а то й кожна година, 
 

По-друге, необхідне добросовісне співробітництво з лікарем венерологічного диспансера з питань не лише лікування, а й повного і ретельного виявлення всіх контактів. Без цього боротися з венеричними захворюваннями, запобігати появі нових випадків їх абсолютно неможливо. На жаль, певна частина хворих намагається ухилитися від лікування, приховати свою хворобу. При цьому істина все одно рано чи пізно виявляється, та час, найбільш сприятливий для лікування, уже згаяно, а ймовірність появи нових хворих збільшується, бо якщо сам хворий часом і уникає статевих контактів, то цього не можна сказати про того, хто став джерелом його зараження — адже саме його безвідповідальність призвела до цього захворювання.

По-третє, спроби самолікування венеричних захворювань абсолютно безперспективні й дуже часто шкідливі.
 

Звичайно під час самолікування хворі намагаються застосовувати антибіотики — найбільш звичний і доступний лікарський засіб з тих, які можуть бути ефективними при венеричних захворюваннях. Проте самими антибіотиками, навіть якщо правильно застосовувати їх, сифіліс вилікувати неможливо. А при гонореї, де антибіотика в принципі може бути й достатньо для видужання, хворому самому неможливо правильно визначити дозу й різновид препарату, причому недостатня його кількість веде до переходу захворювання в хронічне, а надмірна доза може спричинити явище дисбактеріозу. Суть його полягає в тому, що антибіотик не тільки знищує гонокок, а й порушує нормальні взаємозв’язки між непатогенними мікроорганізмами статевої системи. При цьому деякі прояви дисбактеріозу — різь, печія, виділення із статевих шляхів — можуть бути настільки подібними до симптомів гонореї, що потрібна висококваліфікована консультація, щоб поставити діагноз. Тим часом хворий, розцінюючи прояви дисбактеріозу неправильно, продовжує лікуватися, і навіть збільшує дозу антибіотика (вважаючи лікування неефективним), чим лише обтяжує свій стан.

Переглядів: 173 | Додав: psychologia | Теги: венеричні хвороби, Профілактика венеричних захворювань, Венеричні захворювання | Рейтинг: 0.0/0