close

Сифіліс і історія захворювання в минулому

Є незаперечні докази того, що на сифіліс люди хворіли вже наприкінці кам’яного віку (8—6 тис. років до н. є.). Типові для цього захворювання ураження кісток були виявлені в похованнях періоду неоліту й більш пізнього часу й були дуже віддалені одне від одного (Північна Африка, нижня течія Дону, Південний Сибір, Чукотка та ін,). Характерно, проте, що для кожної місцевості ці спостережень ня були одиничними і сліди сифілітичних уражень скелета трапляються не частіше, ніж сліди уражень внаслідок туберкульозу, остеомієліту, пухлин тощо, тобто захворювань, шо не мають епідемічного характеру. Отже, хоч і не можна заперечувати наявності сифілісу від найдавніших часів, проте, ясно, що до XV століття він ніде масового поширення не мав.
 

Однак наприкінці XV століття сифіліс цілком несподівано появився і надзвичайно швидко (протягом 4—5 років) розповсюдився майже по всій Європі, набув характеру пандемії, тобто епідемії, що охоплює кілька країн. При цьому в багатьох країнах на нього хворів щонайменше кожен двадцятий житель, а в деяких місцевостях практично всі: сифіліс цілком виправдовував свою характеристику «пошесної» хвороби. На цей час у Західній Європі сифілісу, очевидно, не було, хоч, якщо судити з деяких описів у працях Гіппократа, Цельса, Галена, а також Плутарха, поодинокі випадки траплялися раніше і тут. У всякому разі, у XIV—XV століттях європейські лікарі не мали уявлення про сифіліс, ї цілком справедливо розцінили його як «нову хворобу».
 

Поява сифілісу в Європі збіглася з поверненням з Америки учасників експедиції Колумба. У 1493 році хвороба спостерігалася в Барселоні, у 1494 році була помічена в Неаполі, причому в масовому масштабі, а в 1495—1496 роках її епідемія розпочалася в Англії, Франції, Голландії, Данії, Швейцарії. В окремих випадках інфекцію заносили в цей час і у віддаленіші місця. Так, згідно з Густинським літописом (частина Іпатіївського літопису), у 1493 р. «появилася в Польщі нова неміч, називають Франца, що її якась жінка, ходячи на прощу, принесла з Риму до Кракова».
 

Хвороба видавалася всім настільки новою й несподіваною, що ніхто не знав, як її називати, і кожна нація називала її по-своєму, всіляко при цьому відхрещуючись від першості в ній. і приписуючи її іншим. Усього відомо більше двох десятків назв сифілісу, але найбільшого «визнання» в усіх країнах набула назва «французька хвороба» — так її називали не лише в Польщі, Росії та Німеччині, але навіть і в Італії, хоч у самій Франції сифіліс називали «неаполітанською хворобою».
 

І понині ще триває суперечка між прихильниками двох теорій походження сифілісу: європейського і американського. Перші твердять, що ніякого занесення сифілісу з Америки не було, другі, навпаки,— що це винятково американська хвороба, занесена в XV столітті до Європи учасниками експедиції Колумба, які заразилися на неї від індіанців. У чому ж тут річ?
 

Слід визнати справедливими докази прихильників обох теорій, але не їхні висновки, що взаємно виключають один одного, Як ми вже казали, у Європі сифіліс траплявся і в давні часи, та на момент закінчення експедиції Колумба в Європі його справді не було і занести його до Америки її учасники не могли. Чому ж раніше на європейському континенті він не набував епідемічного характеру і, навпаки, появившись тут у 1493 році, одразу ж почав поширюватися, здобувши як за тяжкість перебігу, так і за інтенсивність поширення порівняння з чумою (його називали «статевою чумою»)? Пояснити це не дуже складно. Якби йшлося про такі високо контагіозні інфекції, як грип, чума, кір тощо, все це було б дивним. Та сифіліс, по-перше, потребує специфічних умов зараження і далеко не кожний контакт між людьми призводить до нього (це при грипові досить один раз чхнути в аудиторії, щоб через три-п’ять днів у хворобу виявилися втягненими десятки людей) і, по-друге, у нього досить тривалий інкубаційний (прихований) період, а гострозаразним він стає лише через 2,5—3 місяці після зараження.
 

Повернення додому експедиції Колумба створило винятково сприятливі умови для виникнення захворювання.

По-перше, це була досить значна й однорідна (моряки, солдати) група молодих і активних чоловіків, що мали однакове коло спілкування й інтересів, були приблизно однаково настроєні щодо цього спілкування, і прибули вони в одне й те саме місце, а не розпорошилися по великій території. По-друге, заражені сифілісом повернулися, перебуваючи практично в одній і тій самій стадії захворювання — другій, найбільш заразливій. Це визначило високу початкову концентрацію інфекції і дало змогу їй одразу набрати активності, потрібної для швидкого поширення, враховуючи зазначені вище його особливості.
 

Важливе значення в поширенні інфекції мав похід 1494—1495 рр. на Рим та Неаполь французького короля Карла VIII, який прагнув заволодіти неаполітанським престолом. Згідно з одностайними свідченнями істориків, саме в його війську і розпочалася епідемія сифілісу; вона завдала йому значно більшої шкоди, ніж воєнні дії. При всій його національній строкатості військо Карла VIII було досить однорідною групою нестарих людей, які перебували в однакових умовах; до того ж серед солдатів були іспанці, що на той час хворіли на сифіліс, а також кілька тисяч проституток, які супроводжували за звичаєм середньовічні армії І стали необхідними для поширення інфекції посередниками. Після закінчення походу, захопивши Неаполь, наймане військо розійшлося по своїх домівках, широко рознісши хворобу по всій Європі.
 

На цьому, другому етапі поширення інфекції внаслідок виконання початкової умови — достатньої вихідної її концентрації — в дію вступили інші фактори, які в принципі мали місце й раніше. Це те, що хвороба була невідома лікарям і не було способів запобігання їй та лікування; безкінечні війни, що супроводилися вторгненням ворожих армій та насильствами; інтенсивний розвиток торговельних відносин; зростання міст і підвищення концентрації населення. Окремо слід спинитися на антисанітарії. Нині навіть важко собі уявити весь її ступінь. Вулиці міст були завалені всіляким мотлохом, нечистотами й покидьками, серед яких блукали свині та інші домашні тварини. Не було ні каналізації, ні водопроводу. Досить сказати, що, коли значно пізніше, у 1662 р., було вирішено очистити від покидьків Париж (насувалася чума) — місто «блискуче й освічене», подія ця стала настільки надзвичайною, що на її честь складали оди й була викарбувана пам’ятна медаль.
 

Як відомо, водопровід був збудований «ще рабами Риму». Що ж стало причиною середньовічної антисанітарії, настільки властивої цьому досить тривалому й складному періоду в історії людства?
 

У культурних народів давнини був, згідно з язичеськими віруваннями, культ здорового тіла. Тим часом християнство, яке проповідувало аскетизм, вважало людське тіло лише тимчасовою, не гідною того, щоб про неї дбали, тлінною оболонкою безсмертної душі. Фізична культура стародавніх була підмінена турботами про дух, вищим проявом яких було «умертвіння плоті» — найбільш надійний спосіб досягти найвищої благодаті. А хвороби розглядалися не як безпосередній результат якихось неправильних дій людини чи поширення інфекцій, а як кара божа за гріхи. Звідси стає зрозумілим повне нехтування гігієною, а також поширення антисанітарних звичаїв типу громадських бань, де разом милися чоловіки й жінки, хворі та здорові. В середні віки винятково високою була дитяча смертність. Зараження легко набувало побутового характеру. Відомо, наприклад, що окремий посуд у членів сім’ї з’явився лише в XVI столітті, перестали їсти руками лише в XVII столітті, коли були винайдені виделки, які спершу викликали величезне здивування сучасників тощо. Зрозуміло, що для поширення будь-якої інфекції в середні віки були настільки сприятливі умови, яких, мабуть, до цього ніколи не було.
 

Слід зважити й на звичаї середньовіччя. У деяких містах, згідно з духом часу, проституція мала характер цехового ремесла з відповідними звичаями; ці цехи перебували під покровительством міських властей. Будинки розпусти офіційно сплачували духівництву особливе мито. Як зазначає німецький учений Г. Гезер, «часто в одному й тому самому будинку внизу містилася школа, а нагорі публічний будинок». Відвідання будинків розпусти не вважалося порушенням подружнього обов’язку. У своїй книзі Л. Блашко («Основи суспільної венерології». М., 1926) пише, що «чиновники, перебуваючи у відрядженні, крім інших дорожніх витрат подавали до сплати й витрати на відвідання публічного будинку».
 

Самі собою ці фактори, поза початковою умовою — достатньою вихідною концентрацією хворих, можуть пояснити лише значне поширення сифілісу в тому разі, коли він уже завезений, але не можуть пояснити власне його виникнення. Характерно, що протягом приблизно сорока років, від часу початку експедиції в Америку й до 1530—1540 рр.  коли епідемія явно пішла на спад, в Європі мало що змінилося — і санітарний стан в цілому лишився колишнім, і звичаї. А щодо процесів концентрації населення, підвищення інтенсивності міждержавних зв'язків тощо, то вони ще більше посилилися. Щоправда, лікарі досить добре вивчили це захворювання і певною мірою могли його лікувати, було також вжито й деяких заходів санітарного характеру. Серед них слід назвати насамперед постанови, що вийшли майже одночасно (1496 р.) у Парижі та Нюрнберзі, які забороняли допускати хворих на сифіліс у громадські бані й вживати для інших людей ножиці та ножі, якими користувалися хворі, а також закон про таврування хворих на сифіліс повій та деякі аналогічні заходи. До цього ж часу належить і випуск перших матеріалів противенеричного характеру: в 1496 р. у Нюрнберзі було випущено листівку з описанням сифілісу, на якій містився малюнок хворого з зазначеними найтиповішими проявами хвороби, виконаний Альбрехтом Дюрером. Проте навряд чи всього цього було достатньо для того, щоб полегшити перебіг хвороби й істотно зменшити кількість хворих.
 

На сифіліс у той час хворіли широкі верстви населення; подекуди він був явищем таким звичним, що до нього вироблялося специфічне ставлення. Як зазначав Еразм Роттердамський, серед дворян сифіліс був настільки поширений, що свого часу вільну від цієї хвороби людину не визнавали «благородною». Широко хворіли й особи духовного звання. Досить сказати, що серед учасників Тридентського собору, який відбувався у Тренті (Італія) з перервами протягом 1545—1563 рр., було так багато хворих на сифіліс, що папа Павло III спеціально запросив Фракасторо як головного лікаря для лікування високопоставлених духовних осіб, які брали участь в соборі.
 

Через 30—40 років інтенсивність пандемії і тяжкість перебігу сифілісу помітно пішли на спад, і причиною цього були, очевидно, не якісь зміни соціального характеру — період у 30—40 років надто малий для яких-небудь кардинальних змін такого порядку,— а епідеміологічні фактори: загибель найбільш сприйнятливих до хвороби, перехід у більшесті хворих сифілісу в третю, менш заразливу форму, ослаблення вірулентності збудника, краще знання лікарями особливостей перебігу і засобів запобігання хворобі. Відомий анатом Габріель Фаллопій (1523—1562) у праці «De morbo gallico tractatus», що вийшла 1564 р., описав саме такий перебіг хвороби, коли вона стала «далеко не такою прилипливою, як раніше».
 

Як говорилося вище, протягом тривалого періоду сифіліс мав багато назв. А термін «сифіліс» появився тільки у 1530 р. У цьому році Фракасторо опублікував у Вероні науково-повчальну поему «Syphilis, seu de morbo Gallico», яка здобула широку популярність. Зміст її зводився до того, що чабан Сифіл (звідси й назва хвороби) ганьбив бога сонця за те, що той нібито через заздрість до багатства царя Алкіноя, вівці якого пас Сифіл, випалював поля. За це чабан і був покараний: бог наслав на нього доти невідому хворобу (яка, зазначимо це, і в такому контексті називається галльською, тобто французькою). Можливо, однак, що назва сифілісу morbus gallicus могла виникнути внаслідок етимологічного непорозуміння. Як зазначає Г. Гезер, у самій Франції хворобу називали galle, що означає «короста»; він же пише, що на давній англійській мові galle називали гонорею, а англійське слово gall означає «подразнення», «садно». Так чи інакше нова назва хвороби влаштувала всіх: і назва, і герой були вигаданими, хвороба наслана язичеським божеством, так що нічийого національного самолюбства чи релігійних поглядів це не зачіпало. Інша загальноприйнята назва цієї хвороби — люес (Lues — зараза), що є скороченням від lues wenerea (тобто «венерична зараза»), також була прийнятна для всіх.
 

Проникнув сифіліс і в Росію. Ще наприкінці травня 1499 р. великий князь Іван III, відправляючи посла в Литву до своєї доньки, великої княгині Олени, з вимогою змінити релігію, стривожений звісткою про появу в Західній Європі нової хвороби, дав йому доручення «спитать у Вязьмі в князя Бориса, чи хто не приїжджав хворий із Смоленська тією болістю, що болячки викидає, кажуть, французька, а ніби із Вязьми її привезли, та й у Смоленську про те питати, чи е ще болість чи нема».
 

У середині XVI століття митрополит Макарій у настановах російським воїнам, які обложили Казань, наказував «не гибіги в зв’язках із жінками блудними, від яких виходить нечиста болість». Проте сифілісу Росія, природно, не уникла.
 

Кількість хворих на сифіліс у Росії зростала, ї уряд змушений був ужити заходів по боротьбі з ним. У 1750 р. у С.-Петербурзі був створений «лікувально-виправній заклад для ув’язнення жінок розпусної поведінки» — Калинкінський будинок і госпіталь при ньому. В середині ХІХ століття при Київському (1865 р.), Московському (1869 р.) університетах і С-Петербурзькій медико-хірургічній Академії було створено спеціальні кафедри шкірних та венеричних хвороб. У 1885 р. у С-Петербурзі виникло перше в Європі російське сифілідологічне й дерматологічне товариство лікарів; незабаром аналогічні товариства появилися і в багатьох інших великих містах. З 1901 р. почали видавати перший у країні «Русский журнал кожных и венерических болезней», а незабаром після цього «Русский вестник дерматологии» та «Вестник дерматологии и венерологии».
 

Проте загальнодержавної системи боротьби з сифілісом у Росії не було і лікування хворих здійснювали в основному приватні лікарі, серед яких було чимало й шарлатанів. Як зазначається у передмові до книжки німецького венеролога Л. Блашко («Основи суспільної венерології». М., 1926) «у жодній з галузей медицини шарлатанство не звило собі такого міцного гнізда, як у галузі венерології... У дореволюційний період венеричні хвороби особливою увагою не користувалися, вони не цікавили уряд, мало цікавилися ними органи міських самоврядувань». Тому не випадково загальна захворюваність на сифіліс у дореволюційній Росії сягала дуже високого показника — 96 хворих на 100 тис. населення. Таким же сумним був і інший важливий показник — кількість дітей серед хворих на сифіліс (від 25 до 30%), а також величезна кількість хворих на сифіліс від народження.
 

Розроблена в перші роки Радянської влади і постійно вдосконалювана система боротьби з венеричними хворобами дала змогу практично повністю позбутися побутового й природженого сифілісу та різко знизити загальну кількість випадків цього захворювання. Проте повністю перемогти сифіліс поки що не вдалося. Хоча в нашій країні й немає соціальних умов, що сприяють поширенню сифілісу, проте існує деяка кількість людей, які є потенціальною загрозою щодо зараження цією інфекцією. Хвороба ця, як і інші венеричні хвороби, справедливо трактується тепер як «хвороба поведінки», а поведінка певної частини громадян залишає поки що бажати кращого.

Переглядів: 185 | Додав: psychologia | Теги: сифіліс, історія захворювання сифілісом, сифіліс в середньовіччя | Рейтинг: 0.0/0