close

Сифіліс основні симптоми і етапи захворювання

Збудник сифілісу — бліда трепонема, яка називається ще блідою спірохетою (від грец. єреіга — звив), у 1905 р. після тривалих пошуків була відкрита німецькими вченими Ф. Шаудіном і Е. Гоффманом. Вона дуже слабо (звідси й назва) забарвлюється аніліновими барвниками; це, очевидно, й було причиною тих труднощів, які протягом 25 років напружених пошуків збудника сифілісу заважали багатьом ученим виявити його. Найближчі родичі блідої трепонеми — трепонеми, які спричиняють такі захворювання, як фрамбезія, що трапляється в тропічних країнах, пінта — в країнах Центральної та Південної Америки й Західної Африки, беджель — у країнах арабського Сходу.
 

Збудник сифілісу — мікроскопічна істота дуже складної будови, що явно переважає в цьому звичайних мікробів (таких, наприклад, як стафілокок чи кишкова паличка) і своїми особливостями наближається до найпростіших (типовими представниками яких є лямблії, амеби, трихомони). Це не типовий збудник інфекційних захворювань, а швидше мікроскопічний паразит. Як і більшість паразитів, збудник сифілісу не містить у собі якоїсь активної токсичної речовини, здатної стимулювати імунні процеси, що при таких інфекціях, як, наприклад, кір, епідемічний паротит, скарлати-на та інші, визначають несприйнятливість до перенесеного захворювання на все життя. Тому справжнього імунітету при сифілісі немає: людина, що видужала від нього, може знову заразитися одразу ж після видужання.
 

Проте наявність блідої трепонеми все ж спричиняє в організмі певні, хоч і нестійкі, імунні процеси, які супроводяться виробленням специфічних антитіл; завдяки цьому можлива так звана серологічна (від лат. serum — сироватка) діагностика сифілісу. Найбільшу практичну цінність тут має реакція, що її запропонував у 1906 році німецький учений А. Вассерман (яка позначається латинськими літерами RW): доки людина хвора на сифіліс, ця реакція позитивна; після видужання вона стає негативною. Цінність серологічних методів діагностики сифілісу полягає в тому, що вони дають змогу розпізнати захворювання навіть у прихованому його періоді, а також значно правильніше трактувати клінічні прояви захворювання, особливо в процесі атипового чи стертого перебігу.
 

У боротьбі організму з сифілітичною інфекцією певне значення має вироблення особливої речовини, яка затримує розмноження трепонеми. Очевидно, наявністю її в сироватці хворого пояснюється феномен іммобілізації (позбавлення руху) трепонем, покладений американським ученим Р. Нельсоном в основу досить специфічної діагностичної реакції на сифіліс.
 

Реакції Вассермана і Нельсона є на сьогодні основою його лабораторної діагностики.
 

Впливом речовини, яка затримує розмноження трепонем, можна до певної міри пояснити властивий сифілісу і типовий для захворювань, спричинених найпростішими паразитами, перебіг: після гострого періоду хвороба переходить у хронічну стадію, коли збудника стає мало, він зберігає здатність розмножуватися лише в обмежених ділянках організму і часом його важко виявити. Водночас будь-яке ослаблення організму створює сприятливі умови для розмноження збудника й загострення хвороби. 
 

Бліда трепонєма має форму спіралі, що звужується до країв (схожа з обох кінців на штопор). Середня її довжина 6—14 мк, поперечник 0,2—0,35 мк. Вона має 8—12 рівномірних завитків (кількість їх під час руху може змінюватися) і володіє різноманітними руховими можливостями: здатна до рухів коливального, обертального, повзучого характеру і, рухаючись уперед, може долати до 20 мк на секунду (це приблизно дорівнює швидкості 12 км/год., коли пересувається людина середнього зросту). Трепонєма має складну будову й життєдіяльність. У несприятливих умовах трепонєма згортається, що значно зменшує її поверхню, вкривається щільною оболонкою, що оберігає її від впливу шкідливих для неї речовин (у тому числі й ліків, які застосовують для лікування сифілісу), і життєдіяльність її майже завмирає. У цьому стані вона може існувати тривалий час, не викликаючи ніякої реакції організму, а за сприятливих умов знову переходить в основну форму і виявляє хвороботворну активність.
 

Розмножується трепонєма поперечним поділом — на дві, а то одразу й на три-чотири частини, які швидко виростають на дорослих трепонем. Крім того, вона може розмножуватися й іншими способами, розпадаючись на зерна, подібно до спор гриба, з яких розвиваються нові трепонеми, і навіть пупкуванням. Описані паличкоподібні, зірчасті, грушеподібні, кулясті її форми. Трепонєма має і так звані адаптивні ферменти: у процесі тривалого контакту з різними хімічними речовинами, які не знищили її одразу (наприклад, коли доза антибіотика недостатня), вона поступово виробляє до них стійкість, хоч і не такою мірою, як інші мікроби. Ступінь вірулентності (тобто заразності й складності спричиненого нею захворювання) трепонеми також може істотно змінюватися; цим, очевидно, і пояснюється значною мірою легший перебіг сифілісу в наш час, а також і приблизно після 1530—1540 рр. порівняно з першими десятиліттями пандемії XV—XVI століть.
 

Трепонема хвороботворна не лише для людини, а й для деяких тварин — кроликів, мавп, хом'яків. Переважна більшість людей сприйнятлива до сифілісу і під час статевого контакту з хворим неодмінно заражається. Водночас, безперечно, є окремі люди, несприйнятливі до цього захворювання. Проте невідомо, чи ця несприйнятливість стала, чи має минущий характер.
 

Як уже зазначалося, трепонема не має активної токсичної речовини і не є інтенсивним подразником для імунних систем організму. Тому перебіг сифілісу в деяких випадках майже безсимптомний, що тільки ускладнює прогноз захворювання, бо часом людина взагалі не має уявлення про те, що вона хвора, і лікувати сифіліс розпочинають надто пізно, іноді лише після зовсім несподіваної появи серйозних ускладнень, до яких належать тяжкі ураження центральної нервової системи та внутрішніх органів.
 

Довго існувати поза живим організмом трепонема на може. Вона погано переносить підвищену температуру: при 48° гине приблизно за півгодини, при 100° одразу; гине рока й при висиханні. Навпаки, у вологому середовищі при кімнатній температурі (наприклад, у носовику зі слизом) вона зберігає здатність заражати людину близько п’яти діб. Холод і навіть заморожування трепонема переносить добре. Вона дуже швидко гине під впливом кислот і лугів (наприклад, зеленого мила), швидко її вбивав і розчин сулеми (починаючи з розведення 1 : 4000). Проте це мало допомагає в боротьбі з сифілісом, бо вивести спірохету з організму все одно надзвичайно складно, а в культурі тканин вона росте дуже погано, швидко змінює свої властивості, тому ще й досі її вивчено недостатньо. Через неможливість діставати спірохету в чистому вигляді у великих кількостях для подальших експериментів немає змоги й розробити методи профілактичної вакцинації.
 

Трепонема може проникати в організм через слизову оболонку будь-якої частини тіла, а також через шкіру, якщо на ній є хоча б найменша подряпина чи тріщина. На місці початкового проникнення вона починає посилено розмножуватися й водночас поширюється лімфатичними шляхами, посилено розмножуючись і тут; зовнішніх ознак захворювання протягом 4—5 тижнів ще немає. Цей період сифілісу називається інкубаційним.
 

Після цього на місці проникнення трепонеми утворюється так званий твердий шанкер — виразка чи ерозія (садно) округлої форми завбільшки з ніготь мізинця з блискучою («лакованою») поверхнею; вона практично безболісна й має в своїй основі значний набряк тканини, що міститься нижче; цей набряк досить різко відмежований від навколишніх незмінних тканин і має характер тонкої, ніби хрящової пластинки. Через 7—10 днів після появи твердого шанкеру різко збільшуються регіонарні (тобто найближчі до нього) лімфатичні вузли: вони рухливі, безболісні й можуть досягати розмірів голуб’ячого яйця (сифілітичний «бубон»). Після цього більш чи менш виражено збільшуються всі лімфатичні вузли тіла. Залежно від загального стану організму й особливостей шанкеру (виразка це чи ерозія) твердий шанкер загоюється, не залишаючи сліду, або ж залишає рубець, особливо значний, якщо шанкер ускладнився іншою інфекцією (коли в нього потрапили мікроби, наприклад, стафілокок чи стрептокок). Тривалість цього періоду сифілісу, що називається первинним, дорівнює приблизно 4—6 тижням.
 

Безболісність початкових проявів сифілісу має негативне значення, бо хворий нерідко їх не помічає і не знає про свою хворобу, а отже, й не звертається по медичну допомогу; а хвороба тим часом набирає сили. Особливо легко пропустити початок захворювання в разі деяких прихованих локалізацій (розміщень) твердого шанкеру, наприклад, у жінок на шийці матки.
 

Як уже зазначалося, імунологічні порушення при сифілісі виражені слабко. Реакція Ваесермана протягом 2—З тижнів після появи шанкеру лишається негативною (в цей період сифіліс називається первинним серонегативним), і лише згодом вона стає позитивною (первинний серопозитивний сифіліс). Вирізнення цих додаткових періодів має важливе практичне значення, оскільки лікування протягом кожного з них має бути різним. У зв’язку з цим нагадаємо, що ще Фракасторо писав: «Той, хто захоче правильно лікувати, передусім повинен узяти до уваги, чи захворювання свіже, чи задавнене, як далеко воно зайшло і які частини тіла уразило».
 

Дедалі зростаюча кількість трепонем і так звана генералізація інфекції (вона охоплює весь організм повністю і поступово досягає своєї найбільшої активності) супроводиться більш чи менш вираженими явищами інтоксикації (отруєння) організму: загальною слабкістю, нездужанням, головним болем, болями в м’язах, суглобах і кістках (характерне посилення їх вночі), підвищенням температури. Такий стан часом розцінюють як грип. Проте згодом на шкірі та слизових оболонках з’являється велика кількість найрізноманітніших елементів висипу: рожевувато-червоні плями — розеоли (місцеві розширення поверхневих судин шкіри; коли натискати на них, вони на короткий час зникають); папули (округлі ущільнення на зразок вузликів); везикули (пухирці; якщо їхній вміст нагноюється, їх називають пустулами). Усі ці елементи сифілісу містять величезну кількість трепонем, і саме в цей період захворювання, що називається вторинним свіжим сифілісом, хворий якнайбільше виправдовує своє старовинне прізвисько «вмістище зарази» і найнебезпечніший для оточення. У цей період трепонеми є скрізь — у крові, лімфі, спинно-мозковій рідині, в грудному молоці, спермі і т. д., тоді як в інші періоди вони, як тканинний паразит, перебувають в основному в тканинах, а в крові бувають рідко. В цей період уражаються всі внутрішні органи— печінка, нирки, серце, легені, шлунок, оболонки головного мозку тощо. У них виникають осередки сифілітичного запалення, щоправда, поки ще нетяжкі, і вони швидко зникають під впливом лікування. Як говорилося вище, трепонема не має активної токсичної речовини. Проте кількість трепонем в організмі при сифілісі така велика, що початок лікування у більшості хворих викликає значне погіршення стану — озноб, гарячку (до 39—40°), болі в м’язах, кістках, суглобах, в окремих випадках може бути навіть потьмарення свідомості. При первинному серонегативному сифілісі (найлегшому для лікування) це спостерігається майже у 80% хворих, а при первинному серопозитивному майже в 90%. Зумовлена ця реакція масовим розпадом трепонем і отруюючим впливом на організм речовин, що є в них. Це ще раз свідчить про ступінь захоплення організму паразитом, хоч до початку лікування жодних зовнішніх проявів хвороби може й не бути.
 

Приблизно через 2—3 місяці висип самовільно (без лікування) зникає, і хвороба переходить у вторинний прихований період. У цей час кількість трепонем в організмі зменшується внаслідок того, що посилено виробляються специфічні захисні речовини. Проте інфекція ще досить сильна для періодичних загострень, які проявляються новими висипаннями на шкірі. Кожне з них має назву рецидиву, а відповідний період сифілісу називається вторинним рецидивом. Так може тривати 2—5 років, доки хвороба не перейде в третинний період.
Основна особливість третинного періоду сифілісу полягає в тому, що трепонеми вже не мають змоги вільно розмножуватися й наводнювати весь організм: інфекція немов відтісняється ним в окремі осередки опору. Обмежений характер інфекції призводить до послаблення імунологічних процесів: реакція Вассермана, яка була різко позитивною в другому періоді сифілісу, поступово може стати негативною, що зовсім не може бути доказом припинення захворювання; реакція Нельсона звичайно лишається позитивною. Одночасно змінюється характер реакції тканин організму на подразники. Як показав видатний російський дерматовенеролог В. М. Тарновський (1838—1907), навіть неспецифічні подразнення (наприклад, легка травматизація шкіри) можуть спричинити в хворих третьої стадії сифілісу характерні глибокі інфільтрати (місцеві набряки) . Можливо, з цим пов’язані ті тяжкі ураження тканин, які виникають в осередках скупчення трепонем. Ці ураження тканини навколо скупчення трепонем, що й далі розмножуються, бувають поверхневими (сифілітичні горбики) і глибокими (сифілітичні гуми). У тому й іншому разі виникає набряк тканини і скупчення величезної кількості клітинних елементів — лімфоцитів, моноцитів та ін. Горбики звичайно містяться в шкірі, а гуми захоплюють шкіру, підшкірну клітковину, а часто й прилеглі тканини — м’язи, зв’язки, кістки. На місці горбика залежно від характеру його розвитку може виникнути атрофія (тобто порушення живлення) і внаслідок цього часткове розсмоктування тканини або ж рубець; нерідко горбики мають множинний характер й утворюють цілі скупчення.
Гуми звичайно мають одиничний характер. Спершу під шкірою виникає рухливий і безболісний тугий вузол завбільшки з волоський горіх, який згодом стає нерухомим і починає розм’якшуватися в центрі; потім на цьому місці починає виділятися в’язка рідина, схожа на клей. Отвір поступово збільшується, і ось уже вузол перетворюється на виразку, дно якої вкрите змертвілою тканиною, що розпадається й має неприємний запах. Виразка поволі загоюється, залишаючи після себе типовий глибокий рубець, який втягнений всередину і має зірчастий характер. Від появи гуми до утворення рубця минає звичайно кілька місяців.

 

Гуми можуть утворюватися на будь-якій ділянці тіла. Гума, що міститься в ділянці твердого піднебіння, спричиняє тут руйнування кістки й появи характерної сифілітичної гугнявості; гума, що міститься в ділянці спинки носа, призводить до «провалювання» його (сідлоподібний ніс) і т. д. Отже, у третинному періоді сифілісу можуть виникати зміни, що спотворюють людину й призводять до інвалідності.
 

Проте завдана хворобою шкода цим не обмежується. Під впливом сифілітичної інфекції в організмі розвиваються тяжкі склеротичні зміни внутрішніх органів (при цьому частина основної, активно функціонуючої тканини органу, так званої паренхіми, гине або атрофується, а сполучна тканина розростається) — печінки, підшлункової залози, легень, залоз внутрішньої секреції тощо. Характерні для третинного сифілісу й глибокі ураження судин, що створюють картину тяжкого атеросклерозу; серйозне ускладнення сифілісу — ураження середньої оболонки головної кровоносної судини— аорти («сифілітичний мезаортит»), при цьому стінка аорти втрачає свою високу міцність й еластичність і починає на місці ураження під впливом тиску крові розтягуватися (утворюється аневризма аорти). Розрив аневризма спричиняє майже миттєву смерть.
 

У третинному періоді сифілісу можуть спостерігатися й тяжкі ураження нервової системи, спричинені початковим сифілітичним ураженням судин мозку або ж безпосереднім впливом інфекції на саму нервову тканину, а також запаленням оболонок мозку. Найбільш характерними й типовими для сифілісу є спинна сухотка і прогресивний параліч. Спинна сухотка (tabes dorsalis, по-французькому «табес» означає «виснаження») — це сифілітичне ураження задніх стовпів спинного мозку й нервів, що відходять від нього, а також його оболонок. При цьому спостерігається пониження або підвищення чутливості деяких ділянок тіла до подразнень, відчуття стиснення, здавлювання, оніміння, що виникають мимовільно; можуть бути й тяжкі миттєві або тривалі болі свердлячого, стріляючого характеру, У деяких хворих буває атрофія зорових нервів з наступною втратою зору. Характерні порушення координації рухів: нестійка хода, похитування, втрата рівноваги, якщо хворий заплющить очі, і т. д. Іноді спостерігаються порушення функції тазових органів.
 

Для прогресивного паралічу характерні прогресуюче недоумство й розпад особистості, що супроводяться в процесі розвитку їх різноманітними формами марення, галюцинаціями тощо. Характер хворого раптово й різко змінюється: з'являється надмірна дратівливість, запальність, агресивність або, навпаки, в’ялість, апатія; спостерігається емоційна нестійкість. Розвиваються випадання пам’яті, порушення здатності до письма, лічби, порушення мови і т. д. Залежно від місця найбільшого ураження тканини мозку й глибини цього ураження прогресивний параліч може набирати різноманітних форм: з переважанням ознак недоумства, з переважанням депресії (пригнічення), з переважанням емоційних порушень та ін., і більш-менш швидко призводить до повної інвалідності.
 

Характерні для прогресивного паралічу і так звані маячні ідеї. Термін маячення означає два різних явища. У першому розумінні, наближеному до побутового, маячення — це беззмістовна мова хворого: наприклад, дитина з високою температурою кидається всю ніч у ліжку й промовляє якісь незв’язані уривки фраз, чогось лякається, може заплакати, засміятися тощо. Друге розуміння маячення — психіатричне. Це маячення при повній свідомості, і відображає воно не стільки явну, тимчасову втрату свідомості, скільки якесь глибоке і відносно послідовне, але водночас цілком безглузде уявлення. Особливість такого маячення полягає в тому, що людина поза сферою, що є предметом її маячення, здається цілком нормальною й поводиться як усі люди. Та в одному певному відношенні вона цілком безглузда. Причому ця безглуздість має свою логіку. Наприклад, без кінця перемножуючи а на в на с (і роблячи це правильним способом), вона намагається зробити відкриття, яке б перевернуло науку. Або вона зі шлаку винаходить броню, яку не може пробити жоден снаряд, і т. д. Лікар-венеролог Б. Я. Кардашенко («Розповім відверто». М., 1975) розказує про хворого на прогресивний параліч, який вважав себе «основоположником селекційного методу вирощування тварин» і присвятив себе «розведенню чортів з метою використання їхньої шкіри для виготовлення дамських рукавичок та сумок».

Цілком можливо, що такий хворий знає принципи селекції, правильно розуміє і необхідність добрих матеріалів для «дамських рукавичок та сумок», але чому саме він є основоположником «селекційного методу» і при чому тут чорти? Основна особливість такого маячення — неможливість для людини оцінити свої уявлення, виявити хоча б найменшу критичність, а також настійний його характер: маячення підпорядковує собі всі дії хворого й змушує його активно займатися тільки тим, що якось пов’язується з його змістом. Тут порушується один з найтонших механізмів психіки — механізм оцінки тієї передпосилки, яка лягає потім в основу системи дій. Крім того, зміст маячення підпорядковує собі сферу потреби: діяльність, що диктується змістом маячення, так само активна, як і діяльність, спрямована на задоволення життєвих потреб.
 

Прогресивний параліч і спинна сухотка — самостійні! прояви третього періоду сифілісу. Проте нервово-психічні порушення як супровідні явища можуть бути в будь-якому його періоді. Звичайно факт зараження сифілісом більшість хворих сприймає із змішаним почуттям страху й провини, оскільки сифіліс небезпечний не тільки для здоров’я самої цієї людини, а й реально загрожує людям, які оточують її І теж можуть заразитися. Усе це важким тягарем лягає на стосунки людей, призводить до розриву інтимних і дорогих для них зв’язків. Соціально-побутова ситуація тут не легша, ніж власне медична. Навпаки, при своєчасному й ефективному лікуванні можливість видужання цілком реальна, а ось відновити колишні стосунки часто виявляється неможливим. Та, крім психічного потрясіння, сифіліс несе з собою й нервові порушення, що мають прямий зв’язок з патологічним процесом, який розвивається. Найхарактерніший тут астенічний синдром: дратівливість, головні болі, пониження працездатності, неуважність, порушення сну, апатія тощо.
 

Усе вищезазначене характерне для основного варіанта перебігу сифілісу. Водночас бувають також злоякісний, безсимптомний і прихований його перебіги. Злоякісний перебіг зумовлений підвищеною реакцією організму на трепонему й недостатньою проти неї стійкістю. Перший період протікає з тими ж симптомами, що й при основному варіанті, але швидше. Другий період характеризується різко вираженою інтоксикацією з температурою тіла до 39—40°, з утворенням численних виразок по всьому тілу й у внутрішніх органах: перебіг хвороби — це суцільний ланцюг загострень, кожне з яких може призвести хворого до загибелі. Саме так розвивався сифіліс на початку пандемії. Ось як описав це один із сучасних їй авторів: «Хворі (малися на увазі солдати.— А. X., Д. К.) являли собою таке жахливе й сумне видовище, що були покинуті всіма товаришами, і, зазнаючи під відкритим небом всіляких злигоднів, нічого так палко не бажали, як смерті». Усе тіло їх було покрите суцільною коростою, «виразки, що виникли від зруйнування пустул, гноєм роз’їдали навколо себе не тільки м’які частини, а навіть кістки на великих ділянках» і т. д. Нині злоякісний перебіг сифілісу можливий в ослаблених хворих (наприклад, в алкоголіків).
 

Безсимптомний перебіг сифілісу, навпаки, зумовлений високою стійкістю проти трепонеми й відсутністю реакції організму на неї. Практично ніяких симптомів немає, і сифіліс може бути виявлений випадково, під час профілактичного обстеження (позитивна реакція Вассермана). Проте хворому від цього не набагато легше, оскільки цілком несподівано для нього можуть розвинутися описані вище ураження нервової системи у формі спинної сухотки к прогресивного паралічу. Тим часом при розтині хворих з безсимптомним перебігом сифілісу в зв’язку із смертю їх з якихось побічних причин виявляють рубцеві зміни внутрішніх органів, що свідчить про прихований перебіг у них процесу склерозу. Тепер основний контингент хворих з нейросифілісом — це хворі без ознак сифілісу в минулому: хвороба розвивалася приховано, і люди не діставали потрібного лікування.
Зрештою, прихований перебіг сифілісу зумовлений впливом якихось попередніх обставин. Наприклад, людина, яка заразилася сифілісом, ще до виникнення твердого шанкеру могла приймати, лікуючись від грипу чи іншого подібного захворювання, антибіотики. Для видужання від сифілісу цього абсолютно недостатньо, хоч би в якій дозі вона їх приймала, а для того, щоб перевести перебіг захворювання з явного в прихований, цього може бути досить. І ось така людина вважає себе цілком здоровою, хоч насправді серйозно хвора. Так може тривати і рік, і два. І неприємним сюрпризом для неї та її близьких стає поява ознак вторинного рецидиву сифілісу — з усіма тими елементами, що були описані вище, і високою заразністю для навколишніх людей.

 

Уже давно помітили, що хвороба може передаватися по- томству. Тривалий час переважала думка, що до цього спричиняється зараження самих статевих клітин, проте на початку нашого століття встановили, що плід заражуеться через плаценту. Проникаючи крізь пупкову вену й ліфматичні судини пуповини в організм плода, трепонеми поширюються по всіх його органах. Залежно від строків зараження, а також від стійкості організму проти мікроба можуть бути різні варіанти природженого сифілісу. При сифілісі плода може бути викидень, народитися мертва або дуже квола дитина, яка гине в перші дні чи тижні після народження. При ранньому природженому сифілісі дитина протягом перших тижнів чи місяців після народження (а іноді й на момент народження) покривається численними досить характерними пухирями завбільшки з вишню, з серозно-гнійним вмістом; у них є трепонеми. Характерна також сифілітична інфільтрація (набряк і ущільнення) шкіри, що в місцях розтягання (наприклад, навколо рота) призводить до появи глибоких тріщин. Після загоєння їх залишаються характерні рубці, по них протягом цілого життя людини видно, що вона перенесла природжений сифіліс; внаслідок подразнення набряклих місць спостерігаються також екземоподібні зміни. Крім того, випадає волосся, нігті стають ламкими, з’являються й Інші ознаки порушень обмінних процесів. Проте, цим справа не вичерпується. Уражаються всі органи й системи.
 

Особливо тяжким, через необоротність його, е ураження зорових нервів, що спричинює втрату зору. Можливі ураження речовини головного мозку, що призводить до недоумства, психічних порушень тощо. Для раннього природженого сифілісу характерний і нежить, при якому гнійні виділення сильні й тривкі. Внаслідок поширення патологічного процесу зі слизової оболонки на кісткову тканину може руйнуватися і носова перетинка. У цьому разі ніс «провалюється». При ранньому природженому сифілісі спостерігаються й порушення кісток черепа («баштовий череп») , а також водянка головного мозку — гідроцефалія. В усіх органах відбуваються процеси склерозу. Іноді ранній природжений сифіліс проявляється трохи пізніше — в 1—4 роки. Прояви його подібні до попередніх, але виражені менш яскраво.
 

При пізньому природженому сифілісі (ознаки хвороби починають проявлятися з п’яти років і пізніше) клінічна картина ближча до тієї, що спостерігається при третьому періоді сифілісу (див. вище). Водночас є ознаки, характерні тільки для нього. Це запалення рогової оболонки очей (кератит): почервоніння і стійке помутніння, яке призводить до послаблення зору. Це запалення лабіринту внутрішнього вуха з атрофією слухового нерва, що спричиняється до зниження слуху аж до повної глухоти. Це дистрофія двох верхніх середніх різців: ріжуча поверхня їх звужена з обох боків, тому зуб набирає бочкоподібної форми з виїмкою у вигляді півмісяця. Ця ознака має швидше суто діагностичне значення і разом з першими двома становить так звану тріаду Гетчінсона (Дж. Гетчінсон (1828—1913) — англійський хірург і венеролог, який уперше описав їх). Крім цього, при пізньому природженому сифілісі бувають шаблеподібні гомілки (великогомілкові кістки викривлені вперед внаслідок розростання кісткової тканини по їхній передній поверхні), «готичне» (дуже високе) піднебіння — внаслідок порушень розвитку верхньої щелепи, «баштовий череп». 
 

До революції в Росії природжений сифіліс траплявся часто. Досить сказати, що приблизно третину від загальної кількості хворих становили діти, і серед них на природжений сифіліс припадало 60—70 % (інші заражалися побутовим шляхом — через предмети спільного користування, догляду, при тісному спілкуванні). Природжений сифіліс був раніше причиною смерті багатьох дітей. Чим раніше з’являлися перші його ознаки, тим імовірніше було, що дитина загине. Відомо про села, жителі яких повністю вимерли від сифілісу. Тепер у нашій країні природжений сифіліс явище дуже рідкісне, і насамперед тому, що всі жінки під час вагітності проходять обов’язкове дворазове (в першій і другій половині її) спеціальне обстеження (реакція Вассермана, огляд), а коли виникає підозра на захворювання, їх ще ретельніше обстежують і відповідно лікують.
 

Сифіліс — це хвороба, яка суворо карає людину за її провину. Один-єдиний безвідповідальний статевий контакт,, навіть і в наш час, коли сифіліс уже виліковують, завдає людині, що захворіла на нього, великих прикрощів. Сучасне лікування може швидко спинити прогресування захворювання і потім поступово ліквідувати інфекцію. Проте характерною особливістю сифілісу є те, що, хоч окремі його прояви легко піддаються лікуванню й зникають порівняно швидко, повністю вилікувати хворого важко навіть і тепер. На ефективність лікування впливає загальний стан організму, правильність і вчасність призначення необхідних препаратів додержання хворим приписаного режиму. Але навіть якщо й додержано всіх цих умов, сифілітична інфекція винятково стійка. Досить сказати, що навіть при первинному серонегативному сифілісі, найлегшому для лікування, обов’язково проводять три курси по 8—10 днів з перервами між ними на 2—3 тижні, а потім протягом двох років кожні З—6 місяців хворий повинен з’являтися на огляд в дермато-венерологічний диспансер. У разі первинного серопозитивного сифілісу проводять уже шість курсів з перервами між ними до одного місяця, а потім протягом п’яти років хворий повинен періодично з’являтися на огляд у диспансер. Отже, лікування йде по висхідній, в залежності від періоду сифілісу. Після того, як закінчується строк нагляду (іноді він досягає десяти років), проводять ретельне обстеження з участю окуліста, невропатолога, терапевта, і хворого знімають з обліку. Проте оце «знятий з обліку з приводу сифілісу» лишається з ним на ціле життя. Після зняття з обліку дозволяється одружуватися. Мати дітей дозволяється за умови, що протягом наступних п’яти років під час кожної вагітності жінка проходитиме курс протисифілітичного лікування. Діти, народжені нею, перебувають на обліку у венеролога до 15—17 років.
 

Колись лікування було ще складнішою справою. Не випадково німецький учений Г. Гезер, автор книжки «Історія пошесних хвороб» (СПб., 1866), зазначає, що «люди, які захворіли, боялися... звертатися... по допомогу до лікаря, почасти через те, що соромилися, почасти через боязнь енергійного методу лікування».
 

Не тільки методика, а й засоби лікування, які застосовують нині, небайдужі для організму. Ртутні препарати, що їх використовували раніше, можуть спричинити тяжкі ураження печінки й нирок, нервової системи, не кажучи вже про алергію. Чимало хворих важко переносять чи не переносять взагалі й препарати миш’яку (неосальварсан, міарсенол). Синтез у 1907 р. німецьким хіміком П. Ерліхоч сальварсану («препарат № 606»: 605 попередніх синтезованих і випробуваних ним проти сифілісу речовин виявилися непридатними для цього) був визначною подією в історії боротьби з цією інфекцією; у 1912 р. було синтезовано ще більш ефективний і менш токсичний неосальварсан («препарат № 914»). Однак тепер, незважаючи на високу ефективність їх проти трепонеми, препарати миш’яку вже майже не застосовують; їх у цій ролі практично витіснили менш токсичні препарати вісмуту та йоду. Дуже ефективний при сифілісі пеніцилін та його похідні (біцилін). 

Переглядів: 175 | Додав: psychologia | Теги: Трепонема, сифіліс, симптоми захворювання на сифіліс, методика визначення сифілісу, Збудник сифілісу, бліда трепонема, захворювання на сифіліс | Рейтинг: 0.0/0