Кожне мовне спілкування здійснюється засобами мови. Однак залежно від умов і мети спілкування мовна діяльність набуває деяких особливостей. Так, люди можуть обмінюватися думками усно або письмово, в діалогічній або монологічній формі. Відповідно до цього розрізняють кілька видів мови. Є мова писемна і усна. В свою чергу в усній мові розрізняють мову діалогічну й монологічну.
Усна мова є основним видом мови, за зразком якої будуються інші види мовної діяльності. Так, у нашій писемній мові букви позначають різні звуки усної мови. Писемна мова відтворює, таким чином, на папері особливості мови усної — звукової.
Залежно від обставин, в яких відбувається спілкування між людьми, усна мова може набувати або форми діалогічної (від слова «діалог» — розмова між двома або кількома особами) , або монологічної (від слова «монолог» — мова одного).
Діалогічна мова, яка має характер розмови між співрозмовниками, в психологічному відношенні має деякі особливості. В більшості випадків діалогічна мова має менш «нарочитий», менш навмисний характер, ніж, наприклад, мова монологічна. Починаючи розмову, люди рідко накреслюють скільки-небудь детальний план того, про що вони будуть говорити. Те, що скаже один, у значній мірі залежить від висловлювань іншого; співрозмовники, таким чином, спонукають один одного до розмови, підтримуючи загальну бесіду. Далі, діалогічна мова є звичайно менш розгорнутою, менш логічно послідовною, ніж мова монологічна. Пояснюється це тим, що співрозмовники, перебуваючи разом в аналогічних умовах, чи будучи учасниками загальної справи, добре знають, про що йде мова, і тому їм не треба розгорнутого, логічно послідовного викладу думок для того, щоб зрозуміти один одного.
Характер діалога істотно змінюється залежно від обставин, в яких він вимовляється. У деяких випадках від діалогічної мови вимагається, щоб думка в ній була висловлена в більш повній і розгорнутій формі, а сам засіб висловлення свідомо підпорядкований нормам і правилам. Такий характер має, наприклад, мова учня, який відповідає на запитання викладача.
Монологічна мова, на відміну від діалогічної, характеризується тим, що тут говорить одна людина, в той час як інші тільки слухають її. Характерними прикладами монологічної мови е: зв'язна розповідь про що-небудь, лекції, доповіді.
Монологічна мова в психологічному відношенні відрізняється від мови діалогічної. Оскільки тут нема співрозмовників, які своїми запитаннями і зауваженнями спонукають того, хто говорить, розвивати почату тему, остільки при монологу доводиться заздалегідь продумувати план того, що буде сказано, і свідомо дотримуватися його в своїх наступних висловлюваннях. Тому монологічна мова звичайно має більш довільний, менш невимушений характер, ніж мова діалогічна. Разом з тим монологічна мова вимагає більш розгорнутого і логічно послідовного викладу думки, ніж діалогічна, бо при монологу той, хто говорить, менше зв'язаний із своїми слухачами, менше знає, що їм відомо про даний предмет, що їх у ньому цікавить.
У процесі розвитку мови у дітей діалог виникає раніше монолога. Маленькому дошкільнику значно легше розповісти про щось окремими фразами, відповідаючи на запитання дорослого, ніж скласти на цю тему зв'язне, розгорнуте оповідання.
Усна мова, як діалогічна, так і монологічна часто супроводиться різного роду рухами, які мають характер жестів, змін міміки обличчя тощо. Це робить мову виразнішою, допомагає краще розуміти зміст сказаного. Проте жести, які супроводжують усне висловлення, мають другорядний, допоміжний характер у житті дорослої людини і в діяльності маленької дитини.
Писемна мова, як ми вже говорили, багато в чому подібна до усної. (Наша письменність будується на позначенні буквою звука усної мови).
Однак у психологічному відношенні письмовий виклад думок істотно відрізняється від викладу усного. Той, хто пише, не бачить свого співрозмовника, не чує його висловлювань, не бачить його жестів і виразу обличчя. Тут доводиться мислено уявити собі співрозмовника, його можливі запитання і заперечення і відповідно до створеного раніше уявлення будувати свою писемну мову. Тому, хто пише, доводиться також враховувати, що його читач знаходиться в іншій обстановці, ніж та, яка його оточує, і не може безпосередньо сприймати ті предмети і явища, які він має на увазі.
У писемній мові не можна доповнити слово жестом або просто замінити його вказівкою на сприйнятий обома співрозмовниками предмет, як це робиться інколи в мові усній. Весь зміст, який передається в ній, повинен бути викладений у розгорнутій мовній формі. Тому писемна мова за необхідністю є більш розгорнутою і разом з тим більш навмисною не тільки порівняно з діалогічною, але й порівняно і з монологічною усною мовою.
І усна, і писемна мова є різновидностями зовнішньої мови, яка служить для зовнішнього спілкування, спілкування з іншими людьми.
Із зовнішньої мови розвивається мова внутрішня, яка використовується людиною для цілей власної розумової діяльності, мова про себе, яка дозволяє людині думати на базі мовного матеріалу навіть тоді, коли вона не говорить голосно. Про це свідчить хоч би те, що люди звичайно думають тією мовою, якою вони розмовляють (російською, українською).
Внутрішня мова набуває більш лаконічного, скороченого характеру, тому що людина дуже добре знає предмет власних думок і їй не потрібні довгі розгорнуті формулювання, щоб висловити про себе судження про цей предмет. Таким чином, навіть у тих випадках, коли людина не говорить голосно, її мислення нерозривно пов'язане із словесними формулюваннями, що вимовляються внутрішньо, про себе.